Особисті кордони: де починаються й що робити, коли їх порушують. (Частина 2)

 Особисті кордони: де починаються й що робити, коли їх порушують. Пояснює Світлана Ройз.

ЯК ГОВОРИТИ “НІ”

Говорити ні можна тільки з відчуття своєї стійкості. Якщо ми говоримо “ні” й не відчуваємо опори, нас відкине ударною хвилею. Тому, коли треба сказати чомусь чи комусь “ні”, Світлана Ройз радить запитувати себе: “Чому в цей момент я кажу “так”?”. Наприклад, якщо я відмовляюся від якогось проєкту, то кажу “так” своєму відпочинку, коли кажу “ні” пропозиції, яка не відповідає моїм цінностям, то кажу “так” своїй етичності.

До того ж є різні форми слова “ні”:

Категоричне “ні”. Коли нам не треба пояснювати, чому ми відмовляємося. Це “ні” використовується, коли ми ціннісно не пов’язані з людьми, яким кажемо “ні”, і взаємини для нас не дуже важливі. У такому випадку ми точно знаємо, яку відповідь дамо.

Відстрочене або відкладене “ні”, коли ми недостатньо впевнені в рішенні або нам справді важливо подумати. Тоді ми говоримо: “Я дам відповідь тоді-то”, і справді даємо відповідь у зазначений час.

Важливе чи рефлексивне “ні”. Воно використовується з тими людьми і в тих взаєминах, у яких нам важливі контакт, почуття людини, якій ми відмовляємо. Я можу дати таку відповідь: “Я знаю, наскільки це важливо для тебе, але зараз у мене взагалі немає можливості брати в цьому участь”.

Компромісне “ні”. Наприклад, повний обсяг проєкту я не можу виконати, але маленьку частину можу зробити. Тоді можу сказати: “Повну відповідальність за це я не візьму, але можу порекомендувати тобі спеціалістів-колег або зробити таку-то частину роботи”.

Обґрунтоване “ні”. Тоді ми говоримо, що не можемо цього зробити, і називаємо конкретні причини.

“Як правило, навіть тоді, коли ми перераховуємо різні форми відмови, це дає відчуття сили й укріплює особисті кордони. У нас з’являються інструменти”, – говорить Світлана.

ЧОМУ ВАЖЛИВО ВСТАНОВЛЮВАТИ КОРДОНИ Й ЩО МИ ВІДЧУВАЄМО, КОЛИ ЇХ ПОРУШУЮТЬ

Незалежно від того, яку роль у житті ми граємо, нам важливе відчуття своїх кордонів. Для вчителів це важливо, вони контактують із великою кількістю людей. У взаєминах “людина-людина” кожен отримує не тільки академічний досвід, бо діти вчаться не тільки конкретних знань.

“Уміння коректно обходитися зі своїми кордонами призведе до того, що людина буде коректнішою на території інших людей. Чим більше у вчителів буде самоповаги й поваги, тим менше їм доведеться застосовувати авторитарність і тим безпечніше поруч із ними буде дітям, тим більше в дітей будуть розвиватися навички поваги до їхніх власних кордонів і тим менше вчителі вигоратимуть”, – пояснює психологиня.

Якщо в людини чітко визначені особисті кордони, то їй не треба їх захищати. Світлана пояснює, що ми завжди відчуваємо кордони одне одного, зчитуємо невербальні сигнали, повідомляємо про кордони за допомогою ходьби, постави, жестів. Людина, кордони якої означені, не порушуватиме кордони іншої людини.

Коли ми спілкуємося з новою людиною, то визначаємо кордони й правила наших конкретних взаємин, ми запитуємо одне одного, як правильно спілкуватися, коли можна до нас звертатися, що з нами коректно, а що – ні, перевіряємо баланс, як давати і брати в цих взаєминах. Фактично, граємо в гру “Що? Де? Коли?”.

У відповідь на порушення кордонів виникає злість. Тоді треба поставити собі запитання: “А чи знають люди поруч зі мною про правила, за якими я живу?”, “Чи ми виставили спільні правила комунікації?”, “Чи говорила я людині, що не братиму слухавку після такого часу?”, “Чи казала я дитині, що цю річ брати не можна?”, “Чи сказала я учневі, що не буду перевіряти завдання у вихідні?”.

Також важливо розуміти: коли хтось порушує наші кордони:

• він / вона може не знати, що порушує їх;
• він / вона може жити в іншій системі цінностей;

Якщо ці взаємини цінні для нас, ви хочете зберегти контакт, важливо зрозуміти, які потреби в цієї людини, що стоїть за порушенням ваших кордонів.

“Як мінімум, нам завжди треба перепитувати, чи ми правильно зрозуміли людину, чи те людина мала на увазі, чи справді вона вторглася в наші кордони. За кожним проявом, який нам дискомфортний, є особиста причина. Але важливо, попри піклування про інших, пам’ятати, що є поведінка, яка неприпустима для нас, і яку ми в будь-якому випадку маємо зупинити”.

Окрім поняття кордонів, є поняття “межі витримування”. Наприклад, коли поруч із нами людина говорить голосно, ми можемо їй сказати: “Ти порушуєш мої кордони”. Але насправді може бути таке, що в людини гучний голос. І тоді не вона порушує наші кордони, а ми – гіперчутливі, і нам важко витримати якийсь ступінь впливу. Виходить, нам треба підкачати м’язи своєї можливості витримувати щось.

ЯК ТРЕНУВАТИ М’ЯЗ ОСОБИСТИХ КОРДОНІВ

• Частіше ставити собі запитання “Чого я хочу?” і відмовлятися від того, що “не моє”.
• Дозволити собі час від часу вимикати соцмережі для перезавантаження.
• Поставити фільтр у соцмережах на людей, яких не хочемо читати чи бачити у своїй стрічці.
• Позначити, чому я кажу “так”, коли кажу “ні”.
• Слідкувати за своїми емоціями в той момент, коли виникає дискомфорт, зупинитися й запитати, що було тригером. Треба пам’ятати, що емоції закономірні, а поведінка – це те, що ми обираємо.
• Танцювати. Танці тренують відчуття кордонів у парі й вміння бути більш гнучкими. Пара обирає темп, формат танцю, рівень близькості.

ЩО РОБИТИ, КОЛИ КОРДОНИ ПОРУШУЮТЬ

Навчитися зупиняти себе до того, як вас охопить паніка чи лють. Якщо це відбулося, значить, ми дуже довго стримувалися.

Відчути й дослідити, чи людина свідомо зайшла на нашу “територію”, чи це відбулося, бо ми вчасно не сказали, що щось було не так.

Треба сказати, що це для вас неприйнятно, а найкраще – сказати, як би ви хотіли, щоби було, аніж говорити, як би ви не хотіли.
“Цікаво, що та людина, у якої не дуже добре сформовані особистісні кордони, частіше знає, чого не хоче, ніж чого хоче”.

Треба перевірити, наскільки те, як би ми хотіли, щоби з нами спілкувалися чи поводилися, комфортно іншій людині. Адже наші кордони проходять по кордонах інших людей.

Якщо ваші особисті кордони постійно порушуватимуть, а ви нічого з цим не робитимете, це створить напруження, яке може проявитися на різних рівнях. Наприклад, на рівні тіла. Як-от, гіпертонусом м’язів або вегетосудинною дистонією.

“Іноді на те, щоби стримати якийсь імпульс, у нас іде стільки енергії й сил, які можна було би вкласти в життя. Це призводить до відчуття невпевненості в собі, вигорання, ми можемо виплескувати напруження на тих, хто взагалі не пов’язані з порушенням наших кордонів.

Тема кордонів – складна в нашій культурі. У багатьох із нас не було досвіду відчувати повагу до себе. Але я впевнена, що ми можемо напрацювати цю якість, як і вміння коректно говорити “ні”, коли це потрібно і коли ми цього хочемо. Коли я в контакті з цим відчуттям, мені спокійно, стійко, я відчуваю рівновагу, це дає можливість спокійно дивитися в очі іншим, на теперішнє, минуле й майбутнє, – завершує Світлана Ройз.

 

Марія Марковська, “Нова українська

 Джерело:https://nus.org.ua