Безпека підлітків, кризове реагування та розуміння підлітків.

Пошукайте, будь ласка, інформацію про «синдром Вертера». Що докладніше, активніше, «більш насичено» подаватиметься інформація про трагедії в ЗМІ — то більше провокуватиметься подібна поведінка. Причому саме в тій віковій категорії, саме серед того типу дітей, який згадано в новинах. Тому не можна подавати інформацію про ризик чи самогубство «смачно». Існує дослідження про вплив зменшення інформації про трагедії на кількість «послідовників» самогубств. Зі свого боку я покладаю надії на відповідальність ЗМІ. Якщо сталася критична ситуація, то повідомляти про неї дітям повинен не «зовнішній експерт», а хтось близький, той, кому діти довіряють, хто зможе розділити їхні почуття. Важливо дати дітям відреагувати: страхом, провиною, злістю. Можна почати розмову з того, що ви дізналися страшну інформацію, й одразу поділитися тим, що ви з цього приводу відчуваєте. Забороняти соцмережі чи ґаджети — марно.

Це ілюзія безпеки: ми нічого не можемо забрати, не давши щось рівноцінне. Я зараз уважно вивчаю тему депресії та статистику депресивних розладів у світі: ризик депресій вищий у дівчаток-підлітків (та у жінок), а самооцінка дівчаток-підлітків більш «вразливіша».

Що нам важливо пам’ятати про підлітків — пункти й «рецепти»:

• Це період «пустелі юнацтва», у якій страшно, але в якій водночас дуже багато амбівалентних почуттів і станів, їх дуже складно витримати. Крім агресії, ейфорії, тривоги, підлітковому віку властивий стан «емоційного обнулення» ‒ нудьги, порожнечі. У здоровому стані ця «нудьга» змушує нас шукати діяльність, у якій ми б відчували реалізацію. Але в підлітків часто за нею йде прояв румінацій (нав’язливих думок), незадоволення, злості, болісної туги. Цього стану — болісної туги ‒ діти намагаються уникнути, вибираючи дивні та страшні дії. Маркер того, що дорослим важливо терміново включатися — шрамування. Фізичний біль витісняє емоційний. Витримати фізичний легше, ніж душевний.

• Це період суб’єктивного переживання тотальної самотності, крихкості  внутрішніх опор і невпевненості в зовнішніх. У процесі дорослішання дитина не може спертися на внутрішню територію (і на все, що до неї належало, зокрема батьків) — саме там відбуваються глобальні зміни на всіх рівнях. Вона шукає опори, схвалення, визнання «ззовні». Саме тому їм так важливо крикнути у світ (у тік-ток чи інстаґрам): «А я …», але частіше це звучить як: «А в мене …». Вийшовши з підліткового віку в здоровому емоційному стані, вони прийдуть до СИЛИ  індивідуальності.

• Запитання підліткового віку: «Хто я?! Що я можу? На що я можу вплинути? Як далеко я поширюю свою владу? Що я можу витримати?».

Як ми можемо з усім цим допомогти:

• багатьом складно дочекатися результатів, бо на це просто може не  вистачати «потужності», і це особливість покоління: їм важливі «швидкі проєкти» (кулінарія, проєктні табори, обмежені в часі проєкти, «тренінги вихідного дня»);

• для них важлива близькість, безпечне коло спілкування (настільні ігри, наукові гуртки, рукоділля, будь-які майстер-класи, хобі, творчість, навчальні проєкти, курси програмування, шашки, шахи, фотомайстерні, створення мультфільмів — усе це прирівнюється до психотерапії);

• якщо вдасться, то залучайте їх до музики (барабани? укулеле?) —це вплив на «внутрішню ритмізацию», це «кондиціонер» для їхньої розпеченої лімбічної системи. Знаєте, є таке правило, що школи, в яких є хор і театр, — у меншій зоні ризику появи булінгу;

• необхідне в цьому віці — відчуття важливості: свого внеску в спільноту  школи, класу, району), волонтерство, тьюторство, соціальні проєкти; навіть учні 4‑го класу можуть проводити майстер-класи в першокласників (потрібно тільки продумати, як це втілювати в умовах карантину);

• привчання до рефлексії — сторітелінг, написання есе, літературні гуртки, сценарні курси, курси акторської майстерності, читання — це все психотерапія. … Зробімо читання модним (попрошу друзів зробити добірку книжок і фільмів для підлітків);

• практики, які допомагають «вижити в пустелі», ‒ це гальмівна система при збудженні (майндфулнес, медитації, візуалізації);

• здорова критичність сприйняття — будь-які логічні ігри, формат «Що? Де? Коли?», проєкти з «розвінчуванням» міфів, експерименти, ігри в «Мафію», знову-таки програмування, шахи та шашки;

• арт-терапія — у роботі з підлітками ми використовуємо тему лабіринту: проходження лабіринтів-квестів чи малювання лабіринтів.

Адже ми привчаємо до відчуття: вихід є, він логічний, безпечний, у життя.

Завдання підлітків — перейти на «своє внутрішнє живлення», а для цього необхідно відділитися від «маминого харчування» в усіх сенсах цього словосполучення: від емоційного харчування, від залежності від найбільш значимої фігури (почасти це проявляється буквально — у відмові їсти ту їжу, яка прийнята в сім’ї, готується мамою; так відбувається знецінення мами та її ролі). Якщо дитина заявила, що буде вегетаріанцем — попросіть її навчити вас готувати та споживати нові страви. І компенсуйте те, що вважаєте необхідним вітамінами.

«Будьте зі мною — відпустіть мене» — постійний стан підлітків. Їм так важливо відчувати від нас «Я з тобою! Я зможу в себе вмістити те, що ти зараз переживаєш, ти можеш «з моєю силою» рости. Поруч зі мною ти можеш розслабитися, можеш на мене покластися». Це дуже складно! Бути батьками підлітка — випробування.

Ми пам’ятаємо, що на рівні фізіології в тілі підлітків відбуваються величезні зміни, які залишають відчуття перевантаження і стан «це неможливо контролювати»: гормональні перебудови, зростання стоп, зміна зросту, всіх вимірів тіла,  гормональні американські гірки, зміна режиму сну. Відповідальність за будь-які невдачі дитина переносить на тілесність. І, знаєте, підлітковий вік — саме час для онлайн-курсів зі стилю, макіяжу, опанування сценічної ходи та ін. І, звісно, спорту.

 Процеси, що відбуваються в мозку: префронтальна кора (що відповідає за раціональну поведінку, контроль, критичність, аналіз, оцінку ризиків) і лімбічна система (що відповідає за переживання й формування емоцій) під час підліткового віку абсолютно не дружать. Через гіперактивності лімбічної системи й неможливість гальмування (через незрілість префротнальной кори й недостатні зв’язки) дитина моментально спалахує за будь-якої (гаданої) небезпеки, вразливості. Саме лімбічна система жадає ризику. А префронтальній корі не вистачає сили її зупинити. Нам важливо дати підлітку можливість «скинути збудження» (якщо підліток захоче займатися спортом, то може допомогти батут, «лазерні бої», будь-які псевдоагресивні ігри).

У позитивній психотерапії є красива модель балансу, чи «ромб балансу». Уявіть собі ромб, на вершинах якого стоять найважливіші теми життя: Тіло (здоров’я, харчування, спорт, гігієна, сон…), Контакти (спілкування, близькість, сім’я, друзі…),Реалізація (діяльність, навчання, робота…), Сенс (фантазії, творчість, майбутнє, мрії, цілі, цінності). В ідеальній системі всі сторони ромба повинні бути рівнозначні, але в реальному житті якийсь кут може бути «відтягнутий», перевантажений, деформуючи всю структуру. І нам важливо не зменшити кут, який «випадає», а продумати, як збільшити інші. Ця модель стосується і дітей, і дорослих.

Що просто зараз можна робити в школі?

Одна з колег, яка приїжджала на заняття Студії (Маріанна Ільченко), розповіла про свій досвід. Мені здалося це прекрасним кейсом! Тож шкільний психолог або класний керівник збирає клас. І перед класом стоїть завдання: розробити інструменти «кризового реагування» в складних ситуаціях у класі. Клас розбивається на групи. Можливо, кожна група вирішує своє завдання, можливо, дітям запропоновано кілька тем, у яких група шукає відповідь:

• Як зрозуміти, що однокласнику / другу погано?

• Що я роблю, коли мені погано?

• Як розрізнити «небезпечну інформацію», які правила безпеки в інтернеті працюють?

• До кого можна звернутися по допомогу?

• Якщо я дізнався, що однокласник / друг збирається зробити ризиковану дію — як я чиню, як важливо вчинити?

• Що мені допомагає заспокоїтися?

• Що ми робимо в класі, щоби підтримувати одне одного?

Дорослому важливо бути фасилітатором цього важливого процесу.

А проводити його має той, кому діти довіряють. Пошук відповідей та робота в групі — це і є «вихід» із лабіринту.

Світлана Ройз