Мама – це та людина, яка гладить тебе по голові, коли ти намагаєшся боляче “вкусити”…


 Мені було 16, і я була впевнена, що в моєму житті все буде краще, ніж у неї, ну, тому що я розумніша. У 16 я здавалася собі непоправно розумною. І сперечалася з нею з будь-якого приводу. Вона чомусь злилася. Наші дискусії закінчувалися чимось на зразок:

  Будеш тікати поїж спочатку.

Довго не гуляй замерзнеш.

Закрий рот.

 У 23 я точно знала, що вона все в цьому житті робить не так. Я вже не так часто сперечалася, але підозрювала, що в своєму житті все зроблю інакше. Я давала їй читати «правильні книги» і обурювалася, що вона не брала їх до уваги. Ок, подумала я, і вирішила, що вона це з шкідливості. Найчастіше я чула від неї:

  Гроші є?

Просто скажи, о котрій тебе чекати.

Закрий рот.

 Чи треба говорити, що в 25 з головою занурившись в психотерапію, я раптом зрозуміла, хто причина того, що у мене все не так чудово, як хочеться? Вона. Я не збиралася мовчати. А вона мовчала. На мої зовсім вже емоційні випади вона відповідала:

  У тебе теж будуть діти.

Тобі не пощастило з батьками.

Закрий рот.

 У 30 я все ще не збиралася угамовуватися. До 35-ти я переорала власне життя так, що не залишила від минулого каменю на камені. Навколо мене верещали всі, в тому числі, і я сама, і тільки вона зберігала мовчання, раділа моїм набігам на її кухню і не задавала зайвих питань. А мені не було чого їй сказати. Я просто сиділа поруч і мовчала. І вона мовчала. А могла б і не мовчати. І мені б не було чого їй відповісти.

 Як їй це вдавалося? Не знаю. В її житті не було психотерапевтів, розумних книг про сепарацію, лекцій про кризи підлітків і дорослих жінок. А тепер, коли мені майже 40, я з сумом розумію, що в цьому нескінченному діалозі з нею я була жвавим сусликом, який люто розмахував мудрістю, за якою крім книжкових істин і власних амбіцій мало що стояло.

 А за її мовчанням і рідкісними зауваженнями стояла не найлегше і безхмарне життя, її життя, життя її матері, та й всієї нашої родини, яка покоління за поколінням видобувала собі місце під сонцем.

 Ні в 16, ні в 20, ні в 25 я не хотіла помічати очевидні речі:

  вона завжди безпомилково визначала небезпечних людей в моєму житті, навіть якщо бачила їх лічені хвилини. Шкода, але я жодного разу не послухала її порад. А  вона пізніше жодного разу не сказала сакральне: «Я ж тобі казала».

поки я заходилася в праведному гніві і намагалася якомога болючіше вкусити, вона намагалася гладити мене по голові.

вона завжди надавала мені свободу чинити так, як я вважала за потрібне. Я жодного разу за своє життя не зіткнулася з її протистоянням тому, що мені було важливо.

вона завжди чекала і чекає мене вдома. Що б не сталося, мені завжди є куди повернутися. І до кожного мого приїзду вона готує смачненьке. І це не залежить від того, у скільки я опинюся на порозі будинку. О третій годині ночі або о третій годині дня.

 І я, дивлячись на своїх дітей, все частіше думаю, в якому місці мені варто промовчати, щоб не поранити, не налякати, не відбити бажання пробувати жити по-своєму.

 І за гамбурзьким рахунком, цього мене навчила вона, моя мама. І на кожну мою незручну спробу повернутися в минуле і все виправити, мама усміхається і каже, що не памятає моїх демаршів. Лукавить. І обіймає. І я закриваю рот.

 І в тиші я чую, як цокає час. І я подумки шепочу йому повільніше, будь ласка…

 

Олена Потапенко

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Прояви дезадаптації та причини її виникнення

Тиха трагедія з нашими дітьми, про яку ніхто не говорить

ЩО ТАКЕ ПРОБЛЕМНА ПОВЕДІНКА?