ПРИЙШОВ ЧАС ПРОБУДИТИСЯ ТА СТАТИ СОБОЮ

Мене приголомшує безцільність більшості людей. 50% байдуже куди вони йдуть. 40% перебувають в нерішучості і готові рухатися у будь-якому напрямі. І тільки 10% знають чого хочуть, але не кожен з них рухається до своєї мети. 

К.Портер 

Більшість людей просипає все своє життя. Як ми можемо визначити, що люди сплять? Більшість живе день за днем, рік за роком, і при цьому абсолютно нічого в їхнім житті не відбувається нового й захоплюючого. Лише кожні, скажемо, кілька років (строк залежить від матеріального достатку) вони купують для себе нову відносно дорогу річ (авто, холодильник, телевізор тощо). Іноді в них з'являється нове подружжя або співмешканець, час від часу — нова робота. Але ніколи (або дуже рідко) не відбувається нічого дійсно нового. Здається, що життя дуже багатьох людей складається з ланцюжка повторень. 

Вони живуть рутинним життям, яке підпорядковується єдиному алгоритму: вставати — їхати на роботу — виправдовувати чиїсь очікування — повертатися після роботи додому — розважатися й відпочивати — лягати спати. І знову: встати — відробити — розважитися — прилягти поспати; встати — відробити — розважитися — прилягти, і наприкінці — залишитися лежати й умерти ... 

Тож більшість людей спить, хоча вони занадто напружуються й часто видаються занадто утомленими або перевантаженими. У них ніколи по-справжньому ні на що не вистачає часу, вони часто роблять враження загнаних, втомлених людей, які знаходяться в стані хронічного стресу; вони все роблять настільки швидко, начебто за ними хтось женеться; вони раз у раз бурмочуть: «Я не маю часу, я не маю часу; я повинен квапитися, повинен квапитися; я спізнююся, спізнююся». Вони намагаються впоратися з усім, із чим тільки можна, часто роблять кілька справ одночасно. Але вони рідко закінчують початі справи і тому ніколи не випробовують справжнього задоволення. 

Проте більшість людей запекло пручаються, коли хтось намагається їх розбудити. Якщо хтось на прикладі свого життя показує їм радикально новий шлях, то люди в більшості випадків вороже вказують на таку людину пальцем, лають і намагаються ізолювати її. Зважаючи на все, вони дуже сильно бояться прокинутися й раптово усвідомити, що все, у що вони раніше вірили — неправда. У цьому випадку весь їхній світ, який вони собі вибудували, може із тріском обрушитися. І цей їхній віртуальний страх цілком обґрунтований. 

І тому мало хто живе власним життям … 

Але той спосіб життя, якого дотримується більшість людей, не є їхнім власним і самостійно обраним. Мало хто з них приділяє собі досить часу, щоб зрозуміти, яким дійсно життям він міг би жити. 

Так, наприклад, підліток у найкращому разі може почути від батьків питання: «Ким би ти прагнув стати?» і задуматися над ним на якийсь час. Власне кажучи, під цим мається на увазі: «Як ти прагнеш заробляти собі на життя?» 

Але чому жоден з батьків не скаже своїй дитині: «Подумай гарненько, яким життям ти прагнеш жити! Помізкуй про це. Оглянься, подивися, як інші проживають своє життя, наприклад ми, твої батьки. Використай їхній досвід але не сліпо. Ухвалюй власні рішення для свого життя, адже воно коротке, навіть якщо тобі й призначено прожити багато років. Тому подумай гарненько, яке життя ти прагнув би собі створити». 

Правда, більшість дітей не у великому захваті від життя їхніх батьків, і багато хто з них прагнуть усе зробити «зовсім по-іншому». Однак, коли вони, подорослівши, залишають батьків і починають жити власним життям, це їх «нове» життя через 2-3 роки починає дивним чином бути схожим на життя їх батьків: встати — попрацювати — розважитися й відпочити — поспати, встати — відробити — дотягти до вихідних, встати — попрацювати — дотягти до пенсії і так далі, а попереду — що? 

Справа в тому, що після, скажімо, двадцяти років постійного проживання під одним дахом з батьками, навряд чи хто з молоді об'єктивно здатний почати СВОЄ власне, самостійне життя, навіть якщо він цього й дуже бажає. Чому? 

Тому що його голова (молодої людини), його мислення переповнені установками, які він тисячу раз чув від своїх батьків і інших дорослих (учителів, наставників тощо) і які повинен був перейняти в них, оскільки від цього залежало його виживання, його пристосування до дорослих і його співіснування з ними. 

І тому кожна дитина бажає й прагне вижити в психологічному плані; для цього їй необхідно одержати певний мінімум визнання, оцінок, уваги й любові. Заради цього вона готова майже на все. 

У кожної дитини спочатку є певна кількість власних питань, бажань і ідей стосовно життя. Але її відговорюють або змушують відвикнути від усього, що скільки-небудь відхиляється від норм батьків і юрби. 

Її тренують на людину юрби, на людину маси, яка рухається разом з юрбою й бачить сенс життя в тому, щоб працювати, досягаючи якогось результату — грошей, деякого престижу й, крім роботи, насолодитися максимальним комфортом і задоволенням. Ось це більшість людей розуміє під успішним життям. 

По цій причині те, що ми протягом тисячоріч називаємо вихованням, при уважному розгляді означає лише дресирування. Ми дресируємо дітей і підлітків, щоб вони перейняли спосіб нашого мислення, мови й дії. Ми не прагнемо формувати інакомислячих, скаржників, тих, хто говорить «ні» або вибивається із загального ряду. Ми не бажаємо бачити заколотників і відмовників — адже вони змушують нас злитися й боятися. Ми прагнемо угодовства, покори. Адже батьки могли б прокричати: «Діти, не заважайте нашому сну! Робіть все так само, як і ми». 

Нами керують батьківські програми. Наші програми поведінки, до яких ми так звикли, це наші старі звички й стереотипи мислення, приклади, почуття й схеми поведінки виникли дуже давно (з дитинства). Вони передаються від одного покоління до іншого й вважаються тим, що більшість людей розуміє як «норму». Вони служать тим показником, на який орієнтується більшість. Кожна, так звана «нормальна» людина володіє сьогодні цілим пакетом таких програм, які дуже часто ускладнюють її життя. 

Щодня, встаючи з постелі, вона вибирає якусь програму, не зважаючи на те, що й «ноги в неї в цім взутті болять, і ходити їй незручно, і душа її від усього цього багатотерпіння ниє й плаче». Звикнути можна до будь-чого. І ми звикли до самих божевільних речей. 

Однак, якщо нас раптом відвідає інопланетянин і об’єктивно поспостерігає за нами, то на все життя він не зможе оправитися від подиву: «Цей біологічний вид — „люди“ — перебувають в самій початковій стадії свого розвитку». 

Ви запитаєте: «Чому?» Справа в тому, що вже в перші місяці свого життя діти починають спостерігати, що і як роблять дорослі, що і як вони говорять, думають. В основному ми вчимося всьому в нашої матері, адже саме з нею ми проводимо більшу частину часу, ніж з батьком. 

Уже перебуваючи в материнській утробі, ми виявляємося залученими в усі її думки, розмови й почуття. Адже не буває більш тісного зв'язку, ніж в ембріона з його матір'ю. А ембріон із самого початку виявляє собою розвинену духовну істоту. Він досить точно сприймає кожну материнську вібрацію, кожний її страх, кожний сум, депресію, кожну радість і кожний сміх. І все це робить на нього враження, зачіпає його. Він стає самим інтимним знавцем своєї матері ще задовго до свого народження. 

У ранні дитячі роки ми щодня спостерігаємо за матір'ю й іншими дорослими з нашого оточення. Таким чином, ми точно знаємо, що вони думають про життя, про себе самих і про оточуючі людей. Ми бачимо, як вони поводяться. Але в цей час у нас немає можливості поставити під сумнів їх точку зору і їх зразки поведінки. Чи має сенс думати й поводитися саме так? Чи принесе це радість у житті? 

Це відбувається тому, що мати (і часом відсутній батько) є єдиною моделлю поведінки для повністю залежної від її уваги істоти, що ухвалює її поведінку, почуття, мову й спосіб мислення як приклад для власних почуттів, слів і думок. Що виголошують мати або батько, для нього (малюка) подібно божественним посланням. 

Для маленької дитини мати або батько зведені в ранг богів, адже вони мають владу над радощами й прикростями дитини, над кількістю дарованої уваги, а дитина почуває це ієрархічне переплетення дуже точно й тонко. Вона, властивим їй особливим чином, бореться за те, щоб одержати максимум батьківської уваги, любові. У дитини формується абсолютно природна для неї стратегія виживання (поведінкові програми своїх батьків), яка найчастіше продовжує діяти й у дорослому віці, суттєво ускладнюючи її життя. 

Втім, якби ми захотіли довідатися більше й про себе, і про життя, нам знадобилося б придивитися до життєвого шляху більшості людей з деякої дистанції. Так ми змогли б краще зрозуміти наше власне життя, а головне — нашу поточну ситуацію. 

Якщо це зробити, то ми помітимо, що на перший погляд, усі індивідуальні біографії видадуться дуже різними, але якщо до них придивитися уважніше, то можна виявити багато подібних моментів. 

Так перші 10-15 років життя майже всі люди проводять у своєрідній темниці. Родина (або дитячий будинок, де деякі змушені рости) у відчутті дитини не сприймається нею як місце, де їй гарантовані захист і безпека, а навпаки — «в'язницею», причому незалежно від добробуту, професії або рівня освіти батьків. Кожна дитина народжується в системі повної підпорядкованості, тобто несвободи. Вона підпорядкована своєму оточенню не тільки фізично, але, насамперед, психічно й ментально. Дитина з перших днів просякається тим, що думають її батьки про світ і людей. Настільки ж стрімко, як маля усмоктує в себе молоко матері, вона вивчає світ її думок і думок батька, їх основні ідеї, переконання й принципи віри, а через це — основні зразки їх поведінки. У дитини немає іншого вибору, крім того, що перейняти основні принципи життя від свого найближчого оточення (оволодіти певною життєвою філософією). 

Наприкінці першої фази свого життя кожна людина — подорослівша дитина, — виявляється наповненою до країв множинними думками про світ, про себе й про інших, але всі вони, до єдиної, не її. І із цими думками — не своїми — і відповідними їм почуттями вона вступає в життя. 

А що робить «нормальна» людина у свої двадцять або тридцять років? Вона старанна, вона прагне чогось досягти. Насамперед, вона прагне щось створити або організувати в зовнішньому житті, у матеріальній області: здобути професію й бути успішною, купити квартиру або будинок і красиво його обставити, придбати «правильний» автомобіль, обзавестися другом/подругою й жити з ним/нею під одним дахом (зі свідоцтво про шлюб або без нього). 

Майже всю нашу енергію ми вкладаємо в цю мету — щось мати й чогось досягти. Ми часто спонукувані думкою: «Я повинен упоратися!», і це означає, що ми — старанні діти, яких прагнули б бачити наші батьки і якими вони б напевно могли пишатися. Ми напружуємося й прагнемо впоратися з труднощами, які самі собі створюємо. 

Після того як ми чогось досягли (зайняли високу професійну позицію, застрахували життя, купили пару акцій або виплатили половину кредиту за свою затишну квартиру) й у нас, можливо, уже є діти, до цього часу з більшістю з нас починає відбуватися щось важливе — якісь корінні зміни (виникає певна життєва криза). 

Цей період кризи може стати сигналом до пробудження. Якщо зараз ви перебуваєте саме в такій кризі, імовірно, ви міркуєте про те, що ж зробили неправильно. 

В цій ситуації не критикуйте себе. Швидше за все, ви жили абсолютно нормальним життям сучасної людини. Зараз, у сорок або п'ятдесят років, а може й ще пізніше, життя пропонує вам унікальну можливість почати жити заново — почати жити своїм справжнім життям! 

Для багатьох людей ця фаза життя є часом змін і перетворень. Після того як зовнішні симптоми кризи зіштовхнули нас зі звичного шляху, ми чи не вперше виявляємося змушеними займатися собою й відповідати на значимі для нас питання буття. 

Насамперед, це хвороби й нещасні випадки; як правило, саме вони змушують нас вийти з вертикально орієнтованої позиції, і ми ухвалюємо тоді позицію горизонтальну. У цій ситуації людина більше не може тікати від себе, зате вона може знову знайти здатність міркувати. Будучи прикутою до постелі, вона уперше за стільки довгий час, що передувало зазначеній події, залишається наодинці із собою й може звернутися до свого «Я», зайнятися пошуком себе в сьогоденні. 

Правда, не всі використовують цю можливість. Багато хто вважають хвороби й трагічні події неприємностями, непорозуміннями, нещастями, невдачами. У такому випадку ситуація може погіршитися. 

Проте, ці роки, що несуть із собою слабість, хаос, страхи, депресії, пагубні пристрасті, хвороби, а нерідко й фінансовий нестаток, стають найвищою мірою благодатним часом, тому що вони можуть викликати нове народження людини, переродження, повернення до себе через пошук втраченого «Я». Це, загалом кажучи, і буде справжнім народженням людини, що самовизначається, що прокинулася вдячною істотою, що любить і, створена Всевишнім. Це і є те саме народження, до якого так прагне наша душа. 

Отже наші перші 40-50 років були свого роду прелюдією до справжнього життя, життям у великій неусвідомленості. Проте, вони дуже коштовні. Їх необхідно цінувати й визнавати. Будь-яка усвідомленість може відбутися тільки з неусвідомленості. Ви можете розпізнати світло як таке і оцінити його лише в тому випадку, якщо до цього навколо вас панувала тьма. Лише той, хто раніше бачив страх і безпорадність, знає, що таке довіряти життю й внутрішнім силам. 

Можливо, ви здивуєтеся: «П'ятдесят років прелюдії? Це не надто?» Ні! Втім, якщо виходити з того, що ми називаємо „нормальним“ життям, це — божевілля. «І все для того, щоб потім прожити ще, можливо, років десять, двадцять або тридцять?», — знову здивуєтеся ви. Звичайно «так». 

Тільки тоді можливо надіятися на те, що наступні покоління навчаться проживати своє життя по-іншому й просипатися раніше. 

Однак, важливим тут є не кількість років, які ми проживемо неусвідомленим, «стандартним» життям по батьківських програмах, а то, що ми знайдемо шлях до життя — у своїй свідомості й самовизначенні, ми знайдемо Радість і почнемо жити у світі зі світом та собою. Навіть якщо ви проживете в цьому стані єдиний рік наприкінці свого земного шляху, то й тоді ваше життя, з цього погляду, буде того вартим! 

Ми переповнені критикою. На чому ми концентруємося? На що ми звертаємо увагу насамперед в собі й в інших людях? На гарне? На те, що вважаємо поганим? На те, чому ми задоволені, або навпаки? На позитив або на негатив? На нестаток або на достаток? Ми песимісти або оптимісти? Ми більше хвалимо або більше критикуємо? 

Якщо ви чітко не можете (або не прагнете) визначити, до якої категорії належите, то мабуть прийшов час поспостерігати за самим собою. Адже ви, цілком ймовірно, належите до більшості. А це — «негативні» люди, які виховувалися в умовах постійної критики. І діти її відчувають в повному обсязі. 

Саме тому, що під вихованням більшість із нас розуміє, у першу чергу, критику. І в останню — похвалу й підбадьорення. Наше виховання — це муштра з метою тренування негативного мислення. Ми настільки орієнтовані з дитинства на негатив, що із сотень гармонічних і прекрасних речей і явищ нам насамперед впадає в око щось негативне, що заважає нам (і в цьому нам добре «допомагає» безробітний інстинкт самосхоронення). І тому ми залишаємо без уваги дев'яносто дев'ять гарних речей і явищ! Ми із усього вибираємо саме те, що злить нас, турбує й дратує. 

Наприклад, коли нам виконується 50-60 років, усе саме прекрасне в житті для нас уже виявляється позаду. Якщо я десять років живу з одною жінкою, то я усвідомлюю її вади, слабості й труднощі спілкування з ним набагато краще, чим її позитивні сторони, таланти й красу, ніж дарунок її присутності в моєму житті. Якщо ми розлучаємося після двадцяти років спільного життя, то вважаємо весь наш шлюб невдалим, замість того щоб подякувати колишню дружину й себе саму за всі подарунки, за все те прекрасне, що ми одержали одне від одного за ці роки — загальні роки нашого спільного життя. Але ми не прагнемо оцінити це по гідності. 

Ми настільки запрограмовані на негатив і критику, що готові витрачати безліч грошей на щоденне задоволення своєї потреби в поганих новинах. Те, що нам пропонують газети й журнали, є довільним набором, конспектом концентрованого негатива. 

Читач прагне читати погані новини, інакше він не буде більше купувати цю газету. Усі спроби відкрити журнали й газети, у яких підкреслювалися б тільки позитивні моменти, через короткий час були забуті. Загальноприйнятий тип журналіста — це той, що має нахабність критикувати світ, життя й інших людей, адже за це йому платить видавець! А що читач? Та він радий довідатися, де обманюють і обмовляють, хто зазнав невдачі або фіаско, хто вбитий і хто вмер, де щось зруйноване тощо! 

Нещастя й критика мають для читача найбільшу «розважальну цінність», можна сказати максимальну, тому що вони викликають у нього емоції, пов'язані зі страхом, жахом, відразою, огидою, зловтіхою, презирством тощо, що в повному обсязі задовільнює безробітний інстинкт самосхоронення. І тому більшість людей має пристрасть до критики й пошуку негатива — як у собі, так і в інших. 

У школі ми теж вчимося, насамперед, критикувати. Ми вчимося тому, що називається «конструктивна критика», але не знаємо протилежності їй. Учням не прищеплюються знання про те, як хвалити себе й інших, як допомагати рости, підбадьорювати, надихати, вселяти впевненість. 

Як і журналісти, багато вчителів теж надто націлені на критику, осуд і негатив, помилки. Однак частина з них страждає через необхідність виносити дітям вироки. Вони одержують зарплату за «вироки». 

Якби ми забрали у вчителів можливість ставити оцінки й карати учнів, то що б вони тоді «кинули на чашу ваг» у якості «авторитету»? Що б ним ще залишалося для боротьби за повагу й визнання з боку їх учнів? 

Але ж критика неконструктивна, і неважливо, яким чином вона висловлюється. За допомогою критики ще не помінялася жодна людина, але незліченні люди були осоромлені й позбавлені мужності. 

Крім того, вона вкрай негативно діє насамперед на критика. Той, хто пристрастився до критики людей має проблеми, а зовсім не той, кого критикують. Той, хто критикує почуває злість, невідповідність, дисгармонію, занепокоєння й лють у собі самому. Тільки він не бере за це відповідальність, а перекладає її на інших. Він робить так, начебто в нього самого немає проблем. 

Критика задовольняє потребу, того, хто критикує й не сприяє благу іншого. Можливо, ви скажете: «Але треба ж мати можливість висловити свою думку. У мене має бути можливість сказати своєму чоловікові/своїй дружині (і, звичайно ж, своїм дітям теж), що я вважаю доцільним. Як взагалі все повинне відбуватися без будь-якої критики?» 

Якщо ви прагнете зробити щось гарне для себе, для свого чоловіка, для своїх дітей або для колег на роботі, якщо ви бажаєте більше миру, гармонії й любові у своєму житті, тоді вирішуйте свої відносини з іншими по-новому. 

Якщо ви концентруєтеся на помилках іншого, то надаєте енергію цим його помилкам і слабостям; адже ваша увага є не чим іншим, як енергією. Хто прагне критикувати, той прагне знайти помилки. Фатальне в цьому те, що ви будете знаходити усе більше помилок, а з ними усе більше приводів для критики. Вирішуйте по-новому й міняйте напрямок своєї уваги на сто вісімдесят градусів. 

Ухваліть рішення, що будете шукати прекрасне, позитивне, чудесне й красиве в собі самому, у своєму чоловіку, у своїх дітях, у всіх людях навколо себе. 

В житті нам катастрофічно не вистачає любові. Але кожна дитина прагне бути улюбленою. Кожна дитина бажає уваги, інтересу до себе й фізичного контакту. Вона радіє, якщо на неї дивляться із задоволенням і говорять їй «ласкаво просимо», коли на нею звертають увагу. Вона жадає похвали й визнання як повітря. Вона бажає, щоб хтось її слухав і по-справжньому нею цікавився. Цей величезний голод дитини по нематеріальному харчуванню за назвою «увага й любов» дуже рідко задовольняється. І тому ми виростаємо із цим голодом. В усіх нас є це жагуче бажання, що жадає задоволення. Ми почуваємо себе порожніми усередині, немов у нас є якась діра. 

Тому ми, уже, будучи дорослими, бажаємо, щоб нас бачили, визнавали й поважали. Ми жадаємо визнання й ствердження, ми всі жадаємо любові. Сама більша манія, від якої ми страждаємо, найголовніша пристрасть, що лежить в основі всіх пристрастей — це пристрасть до любові й похвали, до визнання й ствердженню. 

Існує досить правдоподібна гіпотеза, що за всіма нашими пристрастями (до алкоголю, сигарет, їжі, солодкого, роботі, грі, сексу, релігії або спорту) ховається розпачлива спроба заткнути цю внутрішню порожнечу (діру), заповнивши її задоволенням. 

На нашій головній пристрасті паразитує ціла індустрія рекламного бізнесу. Як? Адже ми «не тупі», правда? Ні, ми нужденні, голодні; ми почуваємо усередині себе порожнечу. 

Щасливі люди не стануть купувати так багато всього; зовнішнє й матеріальне потрібно їм не для щастя, а для усвідомленої насолоди. 

З таким голодом ми входимо в світ і біжимо по життю в надії, що хто-небудь зможе його втамувати, зможе задовольнити наші жагучі бажання. І ми робимо (майже) усе для цього. 

Ми шукаємо людей, які вважають нас милими, приємними, привабливими, симпатичними й крутими (і показують нам це). 

Ми шукаємо жінок або чоловіків, які нам говорять: «Я люблю тебе!», і якщо знаходимо — намагаємося утримати біля себе як можна довше. 

Ми боїмося, що він (вона) завтра може знову піти геть і зникнути назавжди. Щоб цього не відбулося, ми із задоволенням складаємо договори, один з них називається «шлюбним». 

Ми сподіваємося, що хтось ззовні зуміє втамувати цей наш величезний голод по любові й задоволенню. 

Мільйони людей відправляються щоранку на роботу й бажають набагато більшого, ніж просто слушної винагороди за свою працю. Вони жадають визнання, похвали й підтвердження їх цінності і їх досягнень із боку начальника й фірми. Вони прагнуть чути й почувати: «Ви важливі! Ви тут потрібні! Ми цінуємо Вас і Вашу роботу! Чудово, що Ви тут! Продовжуйте в тому ж дусі!» 

Проаналізуйте в собі свій власний голод по любові й визнанню. Подивіться, як ви дотепер намагалися його втамувати. Чого ви тільки не робите, щоб заслужити або купити прихильність інших. «Я повинен заслужити любов!», — ось фраза, що виявляє собою один з основних принципів віри для більшості людей. 

Чим ми намагаємося заслужити любов? Ми намагаємося одержати любов за допомогою роботи й досягнень. Адже робота, успіхи часто мають для нас, набагато більшу цінність, ніж їх протилежності. «Роби що-небудь! Не тиняйся просто так! Не літай у хмарах!», — ось класичні заклики до результату, які ми не забуваємо із часів нашого дитинства. За «четвірку» або «п'ятірку» в атестаті нас хвалили й любили, за «двійку» або «кіл» — критикували й, можливо, відмовляли в любові. Так ми розуміли: «Я повинен піднапружитися й бути старанним, показувати гарні результати, якщо я прагну одержати любов інших. 

Отже, ми прагнули до любові — через досягнення. Ми прагнемо досягти любові, за допомогою пристосування! 

У дитинстві ми пристосовувалися, наскільки могли, до очікувань наших батьків (а пізніше — і інших, не менш важливих для нас людей). 

Ми швидко навчилися розпізнавати моменти, коли краще замовчати. 

Ми знали, що потрібно говорити й показувати батькові або матері, щоб вони при цьому залишилися задоволені. 

Ми намагалися виправдати їхнього очікування й виконати їхні бажання. 

Щодня дитина повна бажань, очікувань, вимог, приписань і заборон з боку батьків. Ці приписання були для нас, немов прапорці на гірськолижному слаломі, які необхідно об'їжджати. 

Гігантський слалом наших дитячих днів залишився позаду, але прапорці усе ще існують, а ми й сьогодні продовжуємо їх об’їжджати. 

І зараз ми як і раніше пристосовуємося до очікувань інших, тому що цей «спорт» ввійшов в нашу плоть і кров. Ми викривляємо свою душу й переступаємо проти нашої власної правди, тому що ми прагнемо бути улюбленими. Дружини сплять зі своїми чоловіками, хоча вони, власне кажучи, не мають бажання до цього нудного заняття. Чоловіки намагаються досягтися в постелі якихось разючих результатів, хоча вже давно втомилися робити враження на жінок. 

Втім, прийде час, коли ми усвідомлюємо цей самообман і займемося ним впритул. 

Хто пристосовується через те, що його внутрішня дитина прагне до любові, захищеності, ствердження й захисту, той повинен усвідомити цю залежність. Дитина давно живе в тілі дорослого, який має право (ні, обов’язок) взяти на себе відповідальність за своє життя й прокинутися. 

Потрібно зрозуміти, що під час нашого гігантського слалому крізь залежності дитинства і юності ми дещо прогледіли: ми самі позбавили себе любові й приховували її від себе, тому що ми думали, що інші люди (батьки, вихователі в дитячому садку, старші брати й сестри, інші дорослі) були праві у своєму судженні про нас. 

Ми зробили з їхньої поведінки такий висновок: «Зі мною щось не в порядку». Адже дитина, яку, наприклад, б'ють, не вірить, що в неї поганий батько. Вона думає: «Зі мною щось не так, інакше батько мене б не бив». Дитина у своєму мисленні все переносить на себе, тому що вона ще не здатна повністю зрозуміти свою життєву ситуацію, вона ще не може дистанціюватися в духовному плані. 

Малюк відразу ж почуває себе винуватим у всьому. Якщо мати від чогось страждає, він думає: «Якби мене не було, або якби я був краще, то мати б не страждала». Коли батьки сваряться, він думає: «Якби мене не було, або якби я поводився по-іншому, то вони не лаялися б зараз». Це зразок «негативного» мислення, коли дитина обвинувачує себе, почуває винуватою. 

Проте цей духовний процес нашого дитинства ми можемо розгорнути в правильному напрямку вже в дорослому віці. Сьогодні ви здатні відкритися правді, яка полягає в тому, що ви абсолютно гідні любові, що ви самі можете подарувати собі всю любов на цім світі. Ви можете дати собі оцінку, похвалу, подяку, визнання й повагу. Ви до цього готові? Тоді починайте зараз! 

Ми живемо у світі порівняння й конкуренція. Думка про конкуренцію — це вірус, який батьки прищеплюють своїм дітям. Ми з дитинства тренуємося в мисленні, основними категоріями якого є успіх і винагорода. 

Батьки прагнуть, щоб їх діти напружувалися вже з раннього віку лише для того, щоб хтось назвав їх особливими, скажімо, тому, що дитина продемонструвала вміння писати задовго до вступу в школу. 

Батьки прагнуть дітей, якими можуть пишатися. А ця гордість обумовлена успіхами й поведінкою дитину. 

Практично кожна дитина дуже швидко засвоює наступний взаємозв'язок: «Якщо я піднапружуся, якщо я виправдаю очікування інших, то мене похвалять і винагородять. Якщо я від цього відмовлюся, наприклад, тому, що в мене просто немає настрою, то мене будуть не хвалити, а критикувати. І тоді я не одержу нагороди. Мені дадуть зрозуміти, що зі мною щось не в порядку, що в мені щось не так, що я неправильний, і тому я одержу менше уваги й менше любові. Я буду почувати себе непотрібним. Я перейняв мислення дорослих, в основі якого лежить ними ж створене правило: хто не ефективний і не виправдовує очікувань — той поганий, а тому й не потрібний, того не люблять». Іншими словами, хто не напружується — той безнадійний. 

Результатом такого виховання стає почуття неповноцінності й страх. 

Саме тому люди бояться не досягти чогось, бояться виявитися недостатньо гарними, не виправдати очікувань і так далі й таке інше. Так виникає умовна любов дорослих, яка калічить дитину. 

Але у батьків є чіткі настанови про те, що й коли їх малюк повинен уміти щось робити — коли він повинен бути «чистим і сухим», коли повинен починати говорити, ходити, писати. Їхні мінімальні вимоги до дитини такі: будь нормальним (!) — май навички, які у твоєму віці здобувають усі інші діти. 

І ніяк не менше! Ну а якщо вийде, — думає багато батьків, — то досягай більшого, ніж середньостатистична дитина твого віку, і при цьому будь нормальним, але разом з тим — особливим, адже, врешті-решт, ти ж наша (!) дитина! А ми прагнемо пишатися тобою ( тобто своєю дитиною). 

До особливих результатів підганяти й спонукувати малюка починають уже майже з самого народження. Основна думка багатьох батьків при цьому, можливо, така: «Він повинен чогось досягти в житті». 

Але скільки батьків натхнені іншою думкою: «Нехай моя дитина буде щасливою людиною!»? Якби вони були досить чесні, то додали б: «І я не візьму на себе сміливість точно визначити, що саме необхідно моїй дитині для щастя, адже я сам нещасливий». 

Нещасливі люди відтворюють нещасливих людей, тому що вони не знають нічого іншого. Адже що ми можемо запропонувати нашим дітям, крім нашого способу зробити себе самих нещасними? Конкурентне мислення відіграє тут найважливішу роль. 

Порівнювати себе й конкурувати з іншими — ось ті процеси, що належать до найважливіших з тих, що роблять людей нещасними. 

Однак, уже з перших років життя діти привчаються порівнювати себе з іншими. Порівняльне мислення пратикується в рідному домі, у дитячому садку, на ігрових і спортивних майданчиках, у школі, професійному навчальному закладі, а пізніше й на роботі. 

Починається це так рано й відбувається з такою сталістю, що більшість людей, виростаючи, уже просто не можуть собі уявити, як могло б виглядати життя без перманентного порівняння. 

Прихильники цієї системи конкуренції вважають, що вона дає людині імпульс до досягнення успіху, до створення нового. Але що це за людина, у якої порівняння лежить в основі успіху? Що, без бажання стати краще сусіда людина «залишилася б лежати на печі»? Людина по походженню ледача? Невже? 

Наставляння, звичка порівнювати себе з іншими — це, по суті, інструкція з поділяючого мислення. Нас спонукують ділити все, відокремлюючи себе від інших, від усіх інших. Уже дуже рано ми чуємо, що в цьому світі треба напружуватися, щоб кудись пробитися, а інші (всі) — по факту є нашими конкурентами. Лише деякі можуть досягти успіху. Основна маса не справляється з гонкою й залишає дистанцію (таких на думку Н. Хілла 98%!!!). 

Ось уже й вас запитують: ви прагнете належати до юрби невдах, які не справляються, або ви прагнете входити до числа тих деяких, які досягають результату (що б під ним не припускалося)? 

Більш чітко це питання може пролунати так: у цім житті ти прагнеш бути переможцем або переможеним? Отже: напружтеся, «візьміться за гуж і не говоріть, що не дужий». Покажіть, що ви можете, на що здатні! 

Як тільки ми починаємо порівнювати себе з іншими, ми вчимося розглядати інших як ворогів. Будучи дітьми, які по факту ще не зіпсовані мисленням дорослих, ми природно сприймаємо інших людей як братів або сестер. Ми прагнемо контакту, спілкування, спільної радості, ми спонукувані ігровою цікавістю й дивимося на інших людей без забобонів. 

Але скоро цієї безвинності приходить кінець, найчастіше навіть задовго до вступу в дитячий садок! Мислення в категоріях порівняння й конкуренції призводить до того, що людина: 

внутрішньо відокремлює себе від проживаючих поруч із нею людей, тому що привчена розглядати їх як потенційних конкурентів; 

створює й підживлює у собі такі емоції як недоброзичливість, заздрість, ревнощі, які вона, однак, не може демонструвати відкрито (адже в суспільстві це небажане!), а тому повинна приховувати їх у собі; 

ставить самоповагу й самоцінність у залежність від того, чи виправдовує вона очікування інших (батьків, суспільства, роботодавця, дружини, дітей і так далі) чи ні, культивуючи, внаслідок цього, почуття власної неповноцінності й ненависті до себе, відокремлюючи себе, таким чином, не тільки від інших, але й, зрештою, від самої себе теж; 

втрачає себе саму, і тому любов до себе як здорове самолюбство зникає з її життя на самий далекий план. 

Усе перераховане вище — наслідок так званого «нормального» виховання, від якого не застрахована жодна людина. Тому світ переповнений людьми, які нещасливі, глибоко усередині, що ненавидять себе, але при цьому прагнуть любові, захищеності й визнання. 

Ми живемо в юрбі і юрбою. Сьогодні багато хто з нас можуть радіти індустріальним досягненням, на кшталт центральному опаленню, мобільному зв'язку, велосипеду або автомобілю, комп'ютеру, холодильнику тощо. Сучасна людина в матеріальному плані має для життя значно більше, ніж її далекий предок 100-200 років тому. 

Наш «прогрес» воістину надзвичайний! Уявіть, що ваша прабабка на тиждень встала б зі своєї труни, а ви повинні були б їй пояснити, що значать усі наші технічні досягнення, що з'явилися тут за той час, поки вона перебувала на Небесах. Ваша прабабка відкрила б від подиву рота і чи навряд змогла б його закрити! 

Тому в головах багатьох людей старшого покоління гордо лунає: «Ми дечого досягли». Але чого вже такого ми досягли? 

Ми досягли появи народу, що складається з людей, які сплять, споживають, напружуються, серйозно хворих або страждаючих яким-небудь пороком людей, які постійно лають керівництво й політиків, економіку й релігії — як діти — батьків і переносять на них провину за все погане. Здається, їхнє улюблене заняття полягає в тому, щоб засуджувати й говорити «ні» усьому неприємному, що вони тільки знайдуть у житті. Вони анітрошки не замислюються про те, як усе це неприємне (чи йде мова про хвороби, втрати, невдачі, розчарування, страхи або інші емоції) могло прийти в їхнє життя. 

Ми — споживачі, і наші визначальні риси: неусвідомленість, невдоволення, осуд, заздрість, ревнощі й страх. 

Ми досягли великого прогресу в матеріальній області, у техніці, у зовнішньому комфорті. Але в області нематеріального, на рівні духовного, ми ж істоти духовні, досягли зворотного результату. 

У будь-якому разі, між зовнішньою стороною благополуччя нашого життя й стороною внутрішньою — зяє дірка, яку не можна назвати благополучним станом або добробутом як станом блага, благим станом. Одним словом, у нас самих не все гаразд. У нас є проблеми. 

Більшість людей виявляє собою істот глибоко сплячих, хоча, які й рухаються. Вони сплять, насамперед, у душі, у свідомості. «Нормальна» людина — середня — не усвідомлює своє буття й свою живу істоту. Вона дивиться на інших і починає поводитися так само, як вони. 

Якщо юрба рятується втечею — «нормальна» людина біжить разом з усіма. 

Якщо всі залишаються — «нормальна» людина теж залишиться. 

Якщо всі дивляться телевізор — «нормальна» людина теж дивиться телевізор. 

Якщо всі скаржаться — «нормальна» людина скаржиться теж. 

Якщо всі лаються — «нормальна» людина лається теж. 

Якщо все обвинувачують — «нормальна» людина обвинувачує теж. 

Якщо все їдуть у відпустку — «нормальна» людина теж поїде у відпустку й обов'язково, як і всі — «нормальні» люди — потрапить у Туреччину. 

Якщо ніхто не задає питань — «нормальна» людина теж не буде їх задавати (учні в старших класах, студенти задають їх вкрай мало). 

І тому, не зважаючи на те, що людина народжується унікальною, вона вмирає копією. І більшу частину свого життя вона проводить як копія свого сусіда, навіть якщо той і їздить на машині іншої марки. «Нормальне» життя — це життя юрби, життя копій, пристосованців, конформістів, боязких і ображених маленьких дітей у тілах дорослих. 

Але ж скопійоване життя неварте людини. І той, хто не усвідомлює свою дійсну значимість і цінність, свою унікальність і божественність, святість і красу, той не знає й про свою гідність. Він обходиться й із собою, і зі своїм життям, і з усіма своїми близькими негідно — без поваги, без уваги й шанування, без любові й турботи, і в основі такої поведінки досить часто лежить сформована ще з дитинства навчена безпорадність. 

Отже, шановні, прийшов час пробудитися від сплячки. Пам’ятайте, ви прийшли в цей світ не для того, щоб бути слабкими та пасивними та просто існувати. Ви тут для того, щоб сяяти та зробити його кращим!!! 

Калошин В.Ф., Гоменюк Д.В.