Повчальна притча, яка допоможе вам по-іншому подивитися на свій біль від образ.
–
Я не пробачу, – сказала Вона. – Я пам’ятатиму.
–
Пробач, – попросив її Ангел. – Пробач, тобі ж легше буде.
–
Ні за що, – уперто стиснула губи Вона. – Цього не можна пробачати. Ніколи.
–
Ти мститимеш? – стурбовано запитав він.
–
Ні, мстити я не буду. Я буду вищe за це.
–
Ти жадаєш суворого покарання?
–
Я не знаю, яке покарання було б достатнім.
–
Усім доводиться платити за свої рішення. Рано чи пізно, але всім – тихо сказав
Ангел. Це неминуче.
–
Так, я знаю.
–
Тоді пробач! Зніми з себе вантаж. Ти тепер далеко від своїх кривдників.
–
Ні. Не можу. І не хочу. Немає їм пробачення.
–
Добре, справа твоя, – зітхнув Ангел. – Де ти маєш намір зберігати свою образу?
–
Тут і тут, – доторкнулася до голови і серця Вона.
–
Будь ласка, будь обережна, – попросив Ангел. – Отрута образ дуже небезпечна.
Вона може осідати каменем і тягнути до дна, а може породити полум’я люті, яке
спалює усе живе.
–
Це Камінь Пам’яті та Благородна Лють, – перервала його Вона. – Вони на моїй
стороні.
І
образа оселилася там, де вона і сказала – в голові і в серці.
Вона
була молода і здорова, вона будувала своє життя, в її жилах текла гаряча кров,
а легені жадібно вдихали повітря свободи. Вона вийшла заміж, народила дітей,
завела друзів. Іноді, звичайно, вона на них ображалася, але в основному
пробачала. Іноді гнівалася і сварилася, тоді пробачали її. У житті було всяке і
про свою образу вона намагалася не згадувати.
Пройшло
багато років, перш ніж вона знову почула це ненависне слово – “пробачити”.
–
Мене зрадив чоловік. З дітьми постійно сварки. Гроші мене не люблять. Що
робити? – запитала вона літнього психолога.
Він
уважно вислухав, багато уточнював, чомусь увесь час просив її розповідати про
дитинство. Вона гнівалася і переводила розмову, але він знову повертав її в
дитячі роки. Їй здавалося, що він блукає по закутках її пам’яті, намагаючись
розглянути, витягнути на світло ту давню образу.
Вона
цього не хотіла, а тому чинила опір. Але він все одно побачив, цей прискіпливий
дядько.
–
Чиститися вам треба, – підвів підсумок він. – Ваші образи розрослися. На них
налипли пізніші образи, як поліпи на кораловий риф. Цей риф став перешкодою на
шляху потоків життєвої енергії. Від цього у вас і в особистому житті проблеми,
і з фінансами не ладнається. У цього рифа гострі краї, вони ранять вашу ніжну
душу. Усередині рифа оселилися і заплуталися різні емоції, вони отруюють вашу
кров своїми відходами життєдіяльності, і цим притягають усе нових і нових
поселенців.
–
Так, я теж щось таке відчуваю, – кивнула жінка. – Час від часу нервова стаю,
іноді така депресія, а іноді усіх просто вбити хочеться. Гаразд, потрібно
чиститися. А як?
–
Пробачте ту першу, найголовнішу образу, – порадив психолог. – Не буде
фундаменту – і риф розсиплеться.
–
Ні за що! – відрізала жінка. – Це справедлива образа, адже так воно усе і було!
Я маю право ображатися!
–
Ви хочете бути правими чи щасливими? – запитав психолог. Але жінка не
відповіла, вона просто встала і пішла, несучи з собою свій кораловий риф.
Пройшло
ще декілька років. Жінка знову сиділа на прийомі, тепер уже у лікаря. Лікар
розглядав знімки, перегортав аналізи, жував губи.
–
Доктор, що ж ви мовчите? – не витримала вона.
–
У вас є родичі? – запитав лікар.
–
Батьки померли, з чоловіком в розлученні, а діти є, і онуки теж. А навіщо вам
мої родичі?
–
Бачте, у вас пухлина. Ось тут, – і доктор показав на знімку черепа, де у неї
пухлина. – Судячи з аналізів, пухлина нехороша. Це пояснює і ваші постійні
головні болі, і безсоння, і швидку стомлюваність. Найгірше, що в новоутворення
є тенденція до швидкого росту. Воно збільшується, ось що погано.
–
І що, мене тепер на операцію? – запитала вона, захолонувши від жахливих
передчуттів.
–
Та ні, – і доктор спохмурнів ще більше. – Ось ваші кардіограми за останній рік.
У вас дуже слабке серце. Таке враження, що воно затиснуте з усіх боків і не
здатне працювати на повну потужність. Воно може не перенести операції. Тому
спочатку треба підлікувати серце, а вже потім.
Він
не договорив, а жінка зрозуміла, що “потім” може не настати ніколи. Чи серце не
витримає, чи пухлина задавить.
–
До речі, аналіз крові у вас теж не дуже. Гемоглобін низький, лейкоцити високі.
Я пропишу вам ліки, – сказав доктор. – Але і ви повинні собі допомогти. Вам
треба привести організм у відносний порядок і заразом морально підготуватися до
операції.
–
А як?
–
Позитивні емоції, теплі стосунки, спілкування з рідними. Закохайтеся,
врешті-решт. Погортайте альбом з фотографіями, згадайте щасливе дитинство.
Жінка
тільки криво усміхнулася.
–
Спробуйте усіх пробачити, особливо батьків, – несподівано порадив доктор. – Це
дуже полегшує душу. У моїй практиці були випадки, коли пробачення творило дива.
–
Та невже? – іронічно запитала жінка.
–
Уявіть собі. У медицині є багато допоміжних інструментів. Турбота. Пробачення
теж може стати ліками, причому безкоштовно і без рецепту.
Пробачити.
Чи померти. Пробачити або померти? Померти, але не пробачити? Коли вибір ставав
питанням життя і смерті, треба тільки вирішити, в який бік ти дивишся.
Боліла
голова. Нило серце. “Де ти зберігатимеш свою образу”?. “Тут і тут”. Тепер там
боліло. Мабуть, образа занадто розрослася і їй захотілося більшого. Їй
надумалося витіснити свою господарку, оволодіти усім тілом. Безглузда образа не
розуміла, що тіло не витримає, помре.
Вона
згадала своїх головних кривдників – тих, з дитинства. Батька і матір, які увесь
час або працювали, або сварилися. Вони не любили її так, як вона цього хотіла.
Не допомагало нічого: ні п’ятірки і похвальні грамоти, ні виконання їх вимог,
ні протест і бунт. А потім вони розійшлися і кожен завів нову сім’ю, де їй
місця не виявилося. У шістнадцять років її відправили до технікуму, в інше
місто, давши їй квиток, валізу з речами і трохи грошей на перший час, і все – з
цієї миті вона стала самостійною і вирішила: “Не пробачу”!. Вона носила цю
образу в собі усе життя, вона присягнулася, що образа разом з нею і помре, і
схоже, що так воно і буде.
Але
у неї були діти, були онуки і вдівець Сергій Степанович з роботи, який
намагався невміло до неї залицятись, і помирати не хотілося. Ну правда – рано
їй було помирати! “Потрібно пробачити, – вирішила вона. – Хоч би спробувати”.
–
Батьки, я вас за все прощаю, – невпевнено сказала вона. Слова прозвучали
жалюгідно і непереконливо. Тоді вона узяла папір і олівець і написала: Шановані
батьки! Дорогі батьки! Я більше не гніваюся. Я вас за все пробачаю.
У
роті стало гірко, серце стиснулося, а голова заболіла ще більше. Але вона,
міцніше стиснула ручку, уперто, раз по раз, писала: “Я вас пробачаю. Я вас
пробачаю”. Жодного полегшення, тільки роздратування піднялося.
–
Не так, – прошепотів Ангел. – Ріка завжди тече в один бік. Вони старші, ти
молодша. Вони були раніше, ти потім. Не ти їх породила, а вони тебе. Вони
подарували тобі можливість з’явитися у цьому світі. Будь же вдячною!
–
Я вдячна, – вимовила жінка. – І я дуже хочу їх пробачити.
–
Діти не мають права судити своїх батьків. Батьків не пробачають. У них просять
вибачення.
–
За що? – запитала вона. – Хіба я їм зробила щось погане?
–
Ти собі зробила щось погане. Навіщо ти залишила в собі ту образу? Про що у тебе
болить голова? Який камінь ти носиш в грудях? Що отруює твою кров? Чому твоє
життя не тече повноводною річкою, а струменить кволими струмочками? Ти хочеш
бути правою чи здоровою?
–
Невже це усе через образу на батьків? Це вона, чи що, так мене зруйнувала?
–
Я попереджав, – нагадав Ангел. – Ангели завжди попереджають: не накопичуйте, не
носіть, не труїть себе образами. Вони гниють, смердять і отруюють усе живе
навкруги. Ми попереджаємо! Якщо людина робить вибір на користь образи, ми не
маємо права заважати. А якщо на користь пробачення – ми повинні допомогти.
–
А я ще зможу зламати цей кораловий риф? Чи вже пізно?
–
Ніколи не пізно спробувати, – м’яко сказав Ангел.
–
Але вони давно померли! В кого тепер просити вибачення і як же бути?
–
Ти проси. Вони почують. А може, не почують. Врешті-решт, ти робиш це не для
них, а для себе.
–
Дорогі батьки, – почала вона. – Пробачте мене, будь ласка, якщо щось не так. І
взагалі за все пробачте.
Вона
деякий час говорила, потім замовкла і прислухалася до себе. Жодних чудес –
серце ниє, голова болить, і почуттів особливих немає, все як завжди.
–
Я сама собі не вірю, – призналася вона. – Стільки років пройшло.
–
Спробуй по-іншому, – порадив Ангел. – Стань знову дитиною.
–
Як?
–
Опустися на коліна і звернися до них, як в дитинстві: мама, тато.
Жінка
трохи зачекала і опустилася на коліна. Вона склала руки човником, подивилася
вгору і вимовила: “Мама. Тато”. А потім ще раз: “Мама, Тато”. Очі її широко
розкрилися і стали наповнюватися сльозами. “Мама, Тато. Це я, ваша донька.
Пробачте мені. Пробачте мені”!. Груди її струснули ридання, а потім сльози
полилися бурхливим потоком. А вона все повторювала і повторювала: “Пробачте
мені. Будь ласка, пробачте мені. Я не мала права вас судити. Мама, Тато”.
Знадобилося
немало часу, перш ніж потоки сліз вичерпалися.
Знесилена,
вона сиділа прямо на підлозі, притуляючись до дивану.
–
Як ти? – запитав Ангел.
–
Не знаю. Не розумію. Здається, я порожня, – відповіла вона.
–
Повторюй це щоденно сорок днів, – сказав Ангел. – Як курс лікування. Як
хіміотерапію. Чи, якщо хочеш, замість хіміотерапії.
–
Так. Так. Сорок днів. Я буду.
У
грудях щось пульсувало, кололо і перекочувалося гарячими хвилями. Можливо, це
були уламки рифа. І уперше за довгий час абсолютно не боліла голова.
Коментарі
Дописати коментар